Історія краю

Територія Великоберезнянського району була заселена ще у 1-ому тисячолітті до н.е., про що засвідчують дані археологічних розкопок, зокрема вироби з бронзи та могильник. Перші письмові згадки про район (Великий Березний) датуються 1409 роком. У державному податковому списку за 1427 рік йдеться про те, що Великий Березний належить до володінь Ужгородської домінії графів Другетів. Згідно урбарію 1691 року теперішній район (центр і навколишні села) на правах округу входив у 4-ий дисткрит Ужгородської домінії графа Берчені, спадкоємця Другетів.
Такими ж давніми як Великий Березний (згідно письмових згадок) можна вважати села Люту, Малий Березний, Волосянку, Ставне, Стужицю, Чорноголову. Про інші населені пункти перші письмові згадки датуються останніми століттями, коли вже налагодилося централізоване управлінське економічно-соціальне життя краю. Перекази і легенди зберегли пам’ять про опришків 17-18 ст. Івана Варгу, Миколу Васильчака та Івана Бецу, які керували загонами, що нападали на панські маєтки, мстили за нестатки і убозтво селян.
Під проводом Івана Беци ці месники у 1704 році оволоділи Ужгогродським замком, а пізніше влилися у куруцьке військо Ференца ІІ Ракоци. З минулих століть передані сучасниками традиції лісорубської і деревообробної майстерності. У районному центрі ще в 17 столітті започаткувалася розгалужена і жвава торгівля. Судячи з густоти мережі сучасних торговельних закладів, ця ознака збереглася протягом віків. На розвиток ремесел у районі, зокрема гончарства і куховаріння, великий вплив мали переселені у 1788 році словаки, які заснували у окружному центрі своє поселення. З того часу на розвиток культурних традицій краю мала вплив культура сусідніх словаків. Дуже важливою подією для економічного і культурного життя району стало у 1894 році

прокладання його територією залізниці, яка зв’язувала більші населені пункти не лише з обласним центром, а й Львовом. У різні історичні епохи район, як і більшість території Закарпаття, входив до складу різних держав - Австроугорщини, Угорщини, Чехословаччини. Мінялися режими, насаджувалися різні мовні і культурні засади, але населення не нівелювало своїх яскравих традицій і звичаїв. До наших часів дійшли перекази, легенди, пісні, які свідчать про самобутню культуру лемків. Велику роль у культурному житті району зіграло товариство “Просвіта”, яке, починаючи з 20-х років, діяло дуже активно. Проводилися мітинги, політичні акції. Іван Шелепець організував театральний гурток, який об’їздив з виставами усі села району. У 1939-1949 рр. чимало членів товариства “Просвіта” поповнило ряди карпатських січових стрільців. А Іван Рогач був секретарем уряду Августина Волошина, за що був страчений 1941 року у Бабиному Яру. Така ж доля спіткала і його сестру Ганну – члена уряду Карпатської України. Емігрували за кордон діячі волошинського уряду і активні учасники політичних патріотичних рухів Василь Івановчик, Михайло Кирлик та інші. У роки другої світової війни район був окупований хортистськими військами Угорщини, яка була союзницею гітлерівської Німеччини. Молодь Великоберезнянщини воювала по різних боках фронту, адже частина була призвана в угорське військо, а частина поповнила ряди армії генерала Свободи, який виступав на боці Радянської армії. Тому з поля битви одні повернулися переможцями, відтак отримали статус ветеранів війни, а другі - безславними “союзниками ворога”. У ті роки по восьму світу розбрелося багато вихідців з Великоберезнянського району. Деякі з них стали у чужих країнах вченими, видатними діячами. Приміром, Іван Фізер з Мирчі став доктором філологічних наук, професором Гарвардського університету США, Степан Лютянський з Волосянки став письменником у Чехії, Іван Каваль - поетом української діаспори в Німеччині та інші.

Після возз’єднання у червні 1945 року Закарпаття з Радянською Україною у Великоберезнянському районі проходили ті ж соціально-економічні та культурно-освітні процеси, що і у всій області: відкривалися промислові підприємства, освітні і культурні заклади, організовувалися колгоспи. У радянський період у селах району були відкриті школи та дитсадки. У кожному населеному пункті діяли клуб і бібліотека. Медичну допомогу населення отримувало у центральній районній лікарні (сучасне приміщення її здане в експлуатацію у 1975 році), кілька сільських дільничних лікарень (Люта, Чорноголова, Волосянка, Жорнава) та фельдшерсько-акушерські пункти. Пропагувалася у районі самодіяльна художня творчість. На обласних та республіканських фестивалях і конкурсах лауреатами неодноразово були ансамбль пісні і танцю меблевого комбінату “Ужанська долина” (керівник Ілля Лявинець), ансамбль “Пролісок” заводу “Ерстед” (худ. керівник Петро Рак), троїсті музики з села Ставне, сопілкарі з Лютої.

> Вперше !!!

Дуже важливою подією для економічного і культурного життя району стало у 1894 році прокладання його територією залізниці, яка зв’язувала більші населені пункти не лише з обласним центром, а й Львовом.

У різні історичні епохи район, як і більшість території Закарпаття, входив до складу різних держав - Австроугорщини, Угорщини, Чехословаччини. Мінялися режими, насаджувалися різні мовні і культурні засади, але населення не нівелювало своїх яскравих традицій і звичаїв. До наших часів дійшли перекази, легенди, пісні, які свідчать про самобутню культуру лемків.

> Релігія та благочинна діяльність

Особливості релігійних і духовних традицій жителів району пов’язані з історичним минулим. У часи Австроугорської імперії повсюдно була запроваджена греко-католицька віра, тому майже всі діючі до сьогодні храми збудовані у готичному стилі. На горі біля села Малий Березний у 1656 році було споруджено чоловічий монастир отців Василіян. Після переселення наприкінці 19 ст. кількох десятків словаків у районному центрі було споруджено храм римо-католицької віри, у якому було встановлено чудовий орган. Храм діє і нині, його відвідує більшість жителів околиці Липтаки. Після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною греко-католицька віра

була оголошена ворожою діючому ладу, а всі храми передано у підпорядкування православної конфесії Московського патріархату. У Малоберезнянському чоловічому монастирі отців Василіян відкрили допоміжну школу-інтернат. Лише на початку 90-х років відновили своє релігійне і духовне життя греко-католицькі громади. Вони повернули собі монастирську обитель на Чернечій горі в Малому Березному, храми у Великому Березному та Верховині Бистрій. Інші залишилися у підпорядкуванні Української православної церкви Московського патріархату. За кілька років були споруджені на громадських засадах храми у селах Смерекова, Жорнава, Лубня, Кострино, а також у Великому Березному. Особливо діяльне духовно-просвітницьке життя провадять монахи монастиря отців Василіян. Тут збудовано Хресну Дорогу, діє хор “Діти світла”, проводяться різні релігійні акції, у тому числі і молодіжні. Цілу низку каплиць і Хрестів збудовано у населених пунктах району за останнє десятиріччя. Водночас активізували свою діяльність і інші християнські течії, зокрема християни віри євангельської, свідки Єгови. Кількість прихильників нових релігійних течій зростає. У районі діє іноземне (словацьке) представництво Всесвітньої благодійної організації “Caritas”. При його сприянні утворено фонд “Любов і милосердя”. Офіс розміщений у райцентрі, неподалік організовано дитячий сирітський притулок, де виховуються діти, позбавлені батьківської опіки

ВЕЛИКИЙ БЕРЕЗНИЙ

Населення - 6655 чол. Селище міського типу, з 1947 року - центр Великоберезнянського району. Розташоване у верхній течії річки Уж за 40 км на північний схід від обласного центру - Ужгорода. Через селище проходить автомагістраль і залізчна колія; Ужгород - Львів. Найдавніші сліди людського життя на території сучасного селища припадають на добу пізнього бронзового віку (ХШ-ХІІ ст. до н.е.), які представлені знахідками бронзових знарядь праці та мечем. Тут відкрито також ґрунтовий могильник раннього залізного віку (VIII-VII ст. до н.е.). Перша письмова згадка про Великий Березний відноситься до 1409 року, в якій говориться про суд над шолтесом Венча з Кострина, що вкрав череду свиней у с.Чертеж (Східна Словаччина) . У зв'язку з тим, що піддані належали Другетам, то суд над ними відбувся у Великому Березному. Нема сумніву, що Великий Березний був заснований набагато раніше письмової згадки про нього. Поселення, ймовірно, було засновано в ХІ-ХП століттях, враховуючи попередні археологічні знахідки. У державному податковому списку за 1427 рік записано, що Великий Березний - сільське поселення, яке має 33 залежних селянських двори і належить Ужгородсько-Невицький замковій домінії графів Другетів. У 1451 році домінії належав не лише Великий, але й Малий Березний. Б 1549 році представники жіночої лінії роду Другетів домагалися отримати "законну четвертину" свого родового майна від двох сіл. Протягом XVI століття велика частина селян збідніла або покинула село. Внаслідок нього в 1567 році у Великому Березному було оподатковано лише 18 селянських господарств, що володіли десятьма наділами (портами), у тому числі два господарювали на цілому наділі, а 16 - на половинних. Розшарування продовжувалося. Так, згідно з джерелами, у 1588 році в селі оподаткували 18 господарств, але вже лише від 5,5 наділу. Тоді чотири селянські двори володіли половинними, а 14-четвертинними наділами. Тодішній шолтес господарював на ПОЛОВИННОМУ наділі. У другій половині XVI століття шолтеси привели в село десятки нових переселенців. У 1599 році У Великому Березному проживало 103 залежних оподаткованих родин, крім того, тут жили одна-дві родини ріхтарів та шолтесів. На кінець століття Великий Березний був найбільшим поселенням Верховинського дистрикту. За урбарієм 1691 року Великий Березний входив на правах окружного центру до складу четвертого Верховинського дистрикту Ужгородської домінії графа Міклоша Верчені, спадкоємця Другетів. Тоді в селі проживало 59 кріпацьких сімей, що користувалися повним наділом, 21 сім'я - половинним, 70 желярів - четвертинним або зовсім не володіли землею. У XVII та на початку XVIII століть більшість населення Великого Березного його покинула або повмирала. Про це нагадують податкові дані з 1715 року, коли в селі залишилося 13 залежних домогосподарств (12 селянських-кріпацьких і одне желярське). З метою збільшення населення у 1788 році Ужгородське казенне відомство переселило сюди 20 словацьких сімей із села Теплички Липтавського комітату, що у північно-західній Словаччині. Кожна сім'я отримала наділ орної землі та ділянку для побудови обійстя. Відтоді у Великому-Березному проживали словаки та їх нащадки, які належали до римо-католицької церкви. У тому ж році Великий Березний отримав привілей торгового містечка. В кінці XVIII - на початку XIX століть, згідно з Терезіянським урбарієм, кожний залежний селянин повинен був відробити від повного наділу 52 дні тяглової або 104 дні пішої панщини. Але його вимог ніде не дотримувалися. Кріпаків використовували на виробництві цегли, дощок, дранки, лат, крокв та ін.

ВЕРХОВИНА БИСТРА

Є згадка про першу дерев'яну церкву в урочищі Машків Потік, що обслуговувала також вірників села Лубня. У1751 році є відомості про дерев'яну церкву Св. Духа, яка мала три дзвони і всі церковні ікони. Згодом ця церква згоріла. В 1773 або в 1792 році була збудована триверха бойківського типу дерев'яна церква. Вона теж згоріла в середині XIX століття. Замість неї спорудили третю дерев'яну церкву такого ж типу, яка в грудні 1917року теж згоріла. У1931 році було освячено нову муровану церкву св.Петра і Павла. Наявність кількох церков у селі свідчить про те, що у Верховині-Бистрій проживало набагато більше населення, ніж його облікували офіційні джерела. На полях Другої світової війни Верховина-Бистра втратила шістьох односельців, у тому числі чотирьох добровольців Червоної Армії і двох воїнів Чехословацького армійського корпусу.

ВИШКА

Населення - 897 чол. Розміщене у гірській місцевості в долині потічка, що вливається з лівого боку в річку Уж. Село заснували один-два шолтеси та переселенці початку XVII століття на території, яка належала Ужгородсько-Невицькій замковій домінії графів Другетів. У 1631 році у Вишці обліковано два шолтеських, вісім селянських залежних, ЗО желярських господарств. У другій половині XVII - на початку XVIII століть значно зменшилася кількість желярів, але натомість збільшилася кількість селянських залежних господарств. У 1691 році, окрім двох шолтеських господарств, уже було обліковано 13 селянських залежних і три желярські господарства. У 1715 році у Вишці податкові органи взяли на облік *22 домогосподарства (13 селянських залежних і 9 желярських). Тоді в селі працював водяний млин. Згідно з переказами, перша дерев'яна церква стояла на пагорбі Розтоцький Верх, але згоріла, а хрест, нібито, перекинули на Михайлівський пагорб, де спорудили другу церкву, яка теж згоріла. Сучасна церква св.архангела Михайла була збудована близько 1700 року. Спочатку вона мала класичний бойківський стиль з трьома ступінчастими шатровими верхами, з яких центральний був найвищим. У другій половині XVIII століття шатровий верх над бабинцем замінили каркасною дзвіницею більшою за центральний верх. Дерев'яна церква у с.Вишка - це зразок будівлі, де виразно виступає перехід від бойківського до лемківського стилю з його високою бароковою вежею. Церква св.архангела Михайла - це прекрасний об'єкт творіння народних архітекторів-будівничих. У роки Другої світової війни 17 уродженців села загинули у лавах Червоної Армії.

ВОЛОСЯНКА

Населення -1646 чол. Село розміщене у гірській частині верхньої течії Ужа. В писемних джерелах йшлося про права власності Невицької замкової домінії Другетів на володіння селом Волосянка. Зі змісту документів випливає, що Волосянка існувала раніше. Заснували село шолтес та переселенціу XV столітті. Вперше одне господарство було оподатковане в 1567 році від половини порти (наділу). В 1588 році оподаткуванню підлягали уже три домогосподарства (одне володіло 1/4 наділу, а два половинними). У кінці XVI століття у Волосянку прибули нові переселенці. В 1599 році в селі нараховувалось 28 залежних селянських домогосподарств. На рубежі ХУІ-ХУІІ століть Волосянка вважалася середнім за розмірами поселенням. На початку XVIII століття із села вибула майже половина населення. На той час таке відбувалося майже в усіх поселеннях Ужанської долини. В 1715 році у Волосянці було обліковано 15 селянських залежних домогосподарств (13 селянських залежних і два желярських). У селі тоді працювали два зодяні млини. У писемних джерелах під 1751 роком в селі згадується дерев'яна церква. Це була триверха споруда у бойківському стилі, що стояла за рікою. Церква св.Михайла існувала до 1914 року, можливо, ще й довше. Біля неї збудували муровану церкву св.Михайла, яка донині прикрашає село. На фронтах Другої світової війни загинуло восьмеро односельців - воїнів Чехословацького армійського корпусу.

ГУСНИЙ

Населення - 86 чол. Розташоване на лівій притоці річки Уж в гірській долині.

Поселення заснував шолтес з переселенцями на початку XVII століття на володіннях Ужгородсько Невицької замкової домінії. Згідно з урбарієм 1697 року в Гусному проживала сім'я шолтеса, п'ять селянських залежних і 15 желярських сімей. У другій половині XVII століття село опустіло. Відновлення життя на поселенні відбулося на початку XVIII століття. У 1715 році в Гусному було взято на податковий облік 13 залежних селянських господарств, в тому числі 11 селянських та два желярські. В селі працював водяний млин. Нині в центрі села стоїть дерев'яна церква і дзвіниця класичного бойківського стилю. Згідно з "Шаматизмом" 1915 року церква св.Миколая Чудотворця була споруджена у 1759 році, за іншими даними - в 1655 році. Вона збудована з ялового дерева. Бічні зруби мають по одному зломт ї завершені чотирисхилими шатровими дахами. Центральний квадратний зруб накрито могутнім восьмигранним барабаном під восьмисхилим шатром. Церква св.Миколи Чудотворця - чудовий об'єкт для туристичного огляду.

ДОМАШИН

Населення - 550 чол. Село розташоване у долині потічка, що впадає в р.Уж з правого боку. Його заснував шолтес з переселенцями в 50-х роках XVI століття. Ймовірно, назвт село отримало від прізвища шолтеса або від назви урочища. Згідно з податковими списками від 1567 року, в Домашині було оподатковане лише одне селянське залежне домогосподарство, яке користувалося половинним наділом. У1578-1588 роках в селі жив лише один шолтес, який користувався цілим телеком (наділом). Можливо через епідемію тоді не було обліковано жодного ^кріпацького господарства. Згодом в 1599 році податкові списки не облікували ні шолтеського, ні кріпацьких господарств. На початку XVII століття село знову було заселене. В 1631 році у Домашині вже проживали дві шолтеські, три селянські і 14 желярських родин. У 1715 році, подібно до більшості сіл Ужанської долини, кількість жителів значно зменшилася. Тоді в селі нараховувалося шість селянських залежних домогосподарств. У1751 році джерела згадують про наявність у селі дерев'яної церкви св.Михайла, яка мала один дзвін та старі церковні ікони. Сучасна дерев'яна церква належить до малих церков, що нагадує форму мурованих базилічних церков. Вежа в неї каркасної форми з вікнами-голосниками, вкрита чотирисхилим наметом з невеликим бароковим завершенням. Щодо її датування, то існують дві дати: на образі св.Миколи -1833 рік (можливо, дата побудови старої церкви) і 1907 рік - спорудження сучасної церкви св.Михайла. У роки Другої світової війни с.Домашин втратило 15 своїх односельців, у тому числі трьох добровольців Червоної Армії, одного воїна Чехословацького армійського корпусу та 11 підпільників і партизанів.

ЗАБРІДЬ

. Населення -1250 чол. Село підпорядковане смт. Великий Березний. Розташоване у долині на лівому березі річки Уж. Поселення, можливо, засноване у XIII столітті, але про нього до середини XVII, навіть початку XVIII століття відомостей немає. Нове поселення виникло в тому місці, де був брід через річку Уж. Очевидно, й назву отримало від місця заснування "за бродом". У 1715 році в селі обліковано всього два селянські кріпацькі домогосподарства. В 1720 році з невідомих причин у Заброді не обліковано жодного селянського домогосподарства. Невдовзі в селі з'явилися нові переселенці. Після руйнівної повені 1736 року село відновлюється за річкою Уж. У1751 році джерела згадують дерев'яну церкву св.Михайла у занедбаному стані. Тоді вона мала два дзвони і святі образи. Згідно з переказами, перша церква стояла в урочищі Залаззя, друга - за 100 м нижче сучасної. Сучасна церква св.Михайла споруджена у 1854 році і є домінантою села, це типова мурована церква базилічного типу. У роки Другої світової війни село Забрідь зазнало значних людських втрат. У рідні домівки не повернулося 40 чоловік, у тому числі п'ять добровольців Червоної Армії та 35 підпільників і партизанів, страчених фашистами. На їх честь односельчани в селі спорудили пам'ятний знак.

ЗАВОСИНО

Населення - 193 чол. Село підпорядковане Малоберезнянській сільській раді. Розташоване у гірській частині, в долині потічка, що є правою притокою річки Уж. Село було засноване шолтесом та переселенцями в першій половині XVI століття на місцевості, що належала Ужгородсько-Невицькій замковій домінїї. У 1567 році Завосино було оподатковане від двох наділів (кожне з чотирьох господарств користувалося половинним наділом). У1588 році чотири домогосподарства були оподатковані від 1,75 наділу, тобто три домогосподарства користувалися половинними наділами, а одне -четвертинним. Після появи у 1599 році нових переселенців у Завосині було взято на облік 31 селянське залежне господарство і господарство шолтеса. Завосино, яке було одним з наймолодших поселень Ужанської долини, швидко зростало. На рубежі ХУІ-ХУІІ століть воно перетворилося на велике село. З невідомих причин, у кінці XVII - на початку XVIII століть з нього вибуло 2/3 селянських сімей. У 1715 році, як зафіксували податкові списки, у селі проживало дев'ять сімей: сім селянських залежних і дві желярські. У 1751 році джерела згадують про дерев'яну церкву, яка знаходилася в доброму стані, мала два дзвони та святі образи, намальовані на полотні. Тепер у селі мурована церква Воздвиження Чесного Хреста, споруджена у 1880 році. Головною прикрасою церкви є її чудовий іконостас. У роки Другої світової війни село втратило трьох чоловік, у тому числі одного добровольця Червоної Армії та двох воїнів Чехословацького армійського корпусу.

ЗАГОРБ

Населення - 571 чол. Центр сільради. Село розташоване у гірській місцевості в долині потічка, правої притоки річки Уж. Є всі підстави вважати, що село заснував шолтес з новими переселеннями. У1638 році в селі проживали дві шолтеські, вісім селянських залежних і 21 желярська сім'ї. У1691 ропі шолтесам належало чотири домогосподарства, залежним селянам - вісім, желярам -чотири. У1715 році, згідно з податковими списками, у Загорбі господарювало сім селянських кріпацьких господарств. Тоді в селі працював водяний млин. За переказами, перша дерев'яна церква св.Василя Великого стояла в урочищі Стара Цирьков. Про неї є відомості з 1751 року, де йдеться, що вона знаходилася у поганому стані, але мала старі і нові церковні образи та церковні книги. Після 1751 року збудували нову дерев'яну церкву в урочищі Пелекійська загорода. Нині домінантою Загорба є базилічна церква св.Василя Великого, споруджена у 1885 році. На фронтах Другої світової війни Загорб втратив 16 своїх мешканців, у тому числі 11 добровольців Червоної Армії і п'ять воїнів Чехословацького армійського корпусу.

КНЯГИНЯ

Населення - 319 чол. Село підпорядковане Стричавській сільраді. Розташоване на підвищеній місцевості під хребтом Стінка (1019 м). У податкових списках 1588 року обліковано одне шолтеське господарство, яке користувалося половинним наділом, та кілька родин, що поселилися в Княгині у 1585-1568 роках і, маючи пільги, надані переселенцям, не підлягали оподаткуванню. Перші переселенці з невідомих причин не затрималися тут довго. Про це свідчить облік оподаткування за 1599 рік, в якому не значиться жодне селянсько-кріпацьке господарство. Лише на початку XVII століття з'являються нові переселенці. В 1631 році в селі проживали дві шолтеські, сім селянських кріпацьких та 21 желярська родини. У1715 році в селі налічувалось всього сім селянських кріпацьких домогосподарств. В той час село стало власністю Ужгородської казенної домінїі. У Княгині 1751 роком згадується дерев'яна церква св.Миколая Чудотворця, яка мала два дзвони. Сучасна мурована типова базилічна церква Різдва Пресвятої Богородиці споруджена у 1840 році. Біля церкви - кам'яний хрест 1905 року. Через рідкісне природне явище (падіння у 1866 році метеорита) село стадо відомим у всій Європі. До наших днів зберігся опис цієї події, очевидцем якої був чеський урядовець Антонін Покорни - інспектор державних лісів у Великому Березному. "В той день, 9 червня 1866 року, - описує очевидець, - я перебував у Княгині по службових справах. Метеорит зі страшним гурчанням і вогненним спалахом впав в західній околиці села під хребтом Стінка (1019 м над р.м.). Шматки метеориту розсипалися на значній площі. Один з таких уламків завбільшки з людськг голову я відправив цісарю Францу Йосифу. Він тепер зберігається у Віденському державномл-музеї". В червні 2006 року виповнилося 140 років від падіння метеориту. У роки Другої світової війни і окупації Закарпаття Угорщиною Княгиня втратила 19 чоловік, у тому числі добровольців Червоної Армії - семеро, одного воїна Чехословацького армійського корпусу та 11 підпільників і партизанів.

КОСТЕВА ПАСТІЛЬ

Населення - 304 чол. Центр сільради. Село розташоване в гірській місцевості, у долині потічка Великий, лівої притоки річки Уж. Перші письмові джерела про село відносяться до 1567 року. У середині XVI століття шолтес на ім'я Костя заснував поселення, очевидно, на володіннях Ужгородсько-Невицької домінії Другетів. Згідно з податковими відомостями 1567 року в селі було оподатковано три домогосподарства, що володіли половинними наділами (1,5 порти). В 1588 році було оподатковано лише три обійстя, але вони володіли 0,75 наділу, тобто кожне господарство володіло по 1/4 порти. Шолтество належало двом сім'ям, що господарювали на половинних наділах. В останній чверті XVI століття село поповнилось новими переселенцями. У 1599 році тут налічувалось 26 селянсько-кріпацьких і одне-два шолтеських господарств. Тоді, ймовірно, існувала православна церква, згадки про яку відомі з першої половини XVII століття. На рубежі XVI-XVII століть Костева Пастіль вважалася середнім за розміром селом. Значне зменшення населення на 2/3 відбулося на початку XVIII століття. У 1715 році в селі налічувалося вісім домогосподарств, в тому числі сім селянських кріпацьких та одне желярське. Тоді тут працював водяний млин. У 1751 році джерела згадують про дерев'яну церкву Пресвятої Діви Марії. Церква мала два дзвони і була прикрашена церковними образами. Існуюча мурована церква базилічного барокового стилю була споруджена в 1830 році. У1907 році її розмалювали і в Будапешті зробили новий іконостас. У роки Другої світової війни Костева Пастіль втратила п'ятьох односельців, у тому числі трьох добровольців Червоної Армії, одного воїна Чехословацького армійського корпусу та одного підпільника.

КОСТИНО

Населення - 1108 чол. Центр сільради.

Село розташоване у верхній гірській частині долини річки Уж. Вперше писемна згадка про село відноситься до 1409 року при розслідуванні справи крадіжки череди свиней із села Чертіж, що у Східній Словаччині. Обвинувачений шолтес Ванча з групою односельців повинен був з'явитись на суд у Великий Березний, тому що Кострино належало Ужгородсько-Невицькій домінії Другетів. Із вищесказаного, можливо, Кострино було засноване набагато раніше 1409 року. За податковими списками 1567 і 1578 років у Кострині було оподатковано чотири селянських кріпацьких домогосподарств, які володіли двома портами (наділами). В 1578 році до них додалися ще два желярські домогосподарства. Тодішній кенейз (шолтес) господарював на половинному наділі. В 1599 році джерела згадують про 16 селянських кріпацьких і одне шолтеське домогосподарство. На рубежі ХУІ-ХУІІ століть Кострино вважалося середнім за розмірами селом, у якому проживали виключно селяни-кріпаки. Зменшення кількості селянських кріпацьких господарств відбулося в кінці XVII - на початку XVIII століть. У 1715 році в Кострині господарювали 11 селянських залежних сімей. Долиною Ужа проходила крайнянська дорога. У селі знаходилася митниця, яка у джерелах фіксується в XVIII столітті. Не виключено, що вона вже існувала з XVI ст. Деякі дослідники припускають, що першу дерев'яну церкву зі смереки збудували у 1451 році в Нижній Розтоці (частина села). Друга дерев'яна церква, споруджена у 1602 році, стояла в тій частині села, яку називають Старе Кострино, тобто там, де стоїть нинішня церква. Третю церкву спорудили в урочищі Сигот у 1645 році. Вона була перевезена з села Сянки Турківського району Львівської області. У1703 році церкву перенесли на теперішнє місце, так як на Сиготіїй загрожувала повінь. У1761 році церкву відремонтували і надбудували вежу над бабинцем, в результаті вона стала вищою за центральне шатро. В інтер'єрі цінними є іконостас та ікони, намальовані на липових дошках. Дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці - це цікавий об'єкт для огляду туристами та гостями Ужанської долини. У роки Другої світової війни Кострино втратило шістьох односельчан, в т.ч. одного добровольця Червоної Армії, одного воїна Чехословацького армійського корпусу та чотирьох підпільників, борців проти фашизму.

КОСТИНИНСЬКА РОЗТОКА

Населення - 510 чол. Село підпорядковане Костринській сільраді. Розташоване на лівому березі річки Уж неподалік від Кострина. Село було засноване шолтесом і переселенцями - вихідцями з Кострина на початку XVII століття. У1631 році на поселенні жила сім'я шолтеса, дві селянські кріпацькі та кілька желярських сімей. У XVII столітті Костринську Розтоку вважали селом, що належало до Кострина. Тому неможливо встановити, скільки людей проживало в селі. Дерев'яна церква Пресвятої Богородиці в Костринській Розтоці збудована в середині XIX століття, можливо, в 1834 році. Це одна з малих дерев'яних церков, що збереглись до наших днів. На бічних фасадах вона має по два віконця, при вході дерев'яний відкритий ґанок. Невеликий, прямокутний у плані об'єм, вкрито чотирисхилим дахом. У середині зберігся гарний іконостас, на-жаль, перемальований. Церква, як об'єкт малої дерев'яної архітектури XIX століття, може бути використана для огляду гостями Ужанщини.

ЛУБНЯ

Населення - 212 чол. Центр сільської ради.Село розташоване в долині річки Лубні, правої притоки річки Уж. Село знаходиться в найпівнічнішій гірській частині району. Лубня заснована на початку XVII століття шолтесом і поселенцями на володіннях Ужгородсько-Невицької домінії графів Другетів. У 1631 році на поселенні господарювали два шолтеські, сім селянських залежних і чотири желярські обійстя. Невдовзі кількість поселенців зменшилася: в 1691 - до трьох, а в 1715 ропі-до п'ятьох селянських кріпацьких господарств. Тоді в селі на потоці Лубня працював водяний млин. Довгий час село не мало церкви. За переказом першу дерев'яну церкву збудували у 1890 ропі. У 1896 році її посвятили св.пророку Іллі. Це була одна однонавна дерев'яна споруда з мініатюрною вежею під маленьким шатром. На жаль, у 1990 році церква згоріла. На фронтах Другої світової війни Лубня втратила трьох односельчан, у тому числі добровольця Червоної Армії, одного бійця Чехословацького армійського корпусу та одного підпільника.

ЛУГ

Населення - 434 чол. Підпорядковане Волосянській сільській раді. Село розташоване у верхній течії річки Уж. Нині село включено до Волосянки і вважається західною частиною села. В урбарії 1631 року в селі було обліковано два шолтеські, три селянські кріпацькі та 19 желярських господарств. Згодом, в другій половині XVII століття кількість поселенців набагато зменшується, виїхали і шолтеські родини. Податкові списки на 1691 рік облікували лише два селянські кріпацькі домогосподарства, а списки 1715 року-два селянські кріпацькі і одне желярське домогосподарство. Як згадують старші люди, колись у селі була каплиця. Сучасна невелика мурована церква базилічного типу була збудована в 20-х роках XX століття. Вона не мала іконостасу.

ЛЮТА

Населення - 2412 чол. Центр сільської ради. Село розташоване у верхній течії річки Люта, в гірській частині району на висоті 250 м над рівнем моря. Село було засновано не раніше XVI століття. В1567 році податкові списки в селі облікували лише два селянські кріпацькі господарства, які володіли половинними наділами. Очевидно, в селі проживало більше селян, які мали пільги і не підлягали оподаткуванню. Люта належала до Ужгородсько-НевицькоїдомініїДругетів. Кількість поселенців у Лютій поволі збільшувалась. В 1588 році оподаткуванню підлягало шість домогосподарств від 2,75 порти (наділу), тобто п'ять обійсть господарювало на половинних, а одне на четвертинному наділах. У 1599 році в селі господарювало п'ять селянських залежних сімей та сім'я шолтеса. На кінець XVI століття Люта вважалася малим поселенням. У XVII і на початку XVIII століття в село прибули нові переселенці. В 1715 році на відміну віл інших сіл дистрикту, в Лютій було обліковано 39 залежних домогосподарств, в тому числі 27 селянських залежних і 12 желярських. На той час в селі працювали два водяні млини. У джерелах під 1715 роком згадуєтеся дерев'яна церква св.Миколая Чудотворця. Вона знаходилася в доброму стані, прикрашена церковними образами. Церква згоріла в 1874 році. Домінантою села є мурована базилічна церква Різдва Пресвятої Богородиці, споруджена в 1882 році. Вона мала трирядний іконостас, церкву двічі спіткало лихо: на початку 1920 року завалилася вежа, а в 1930 році до неї влучила блискавка. Храм був оновлений у 1938 році. На фронтах і в роки Другої світової війни Люта втратила 52 односельчан, в тому числі 27 добровольців Червоної Армії, 21 воїна Чехословацького армійського корпусу та чотирьох підпільників і партизанів. З метою увічнення пам'яті загиблих односельчан в селі споруджено пам'ятний знак з написом прізвищ загиблих.

МАЛИЙ БЕРЕЗНИЙ

Населення - 1597 чол. Центр сільської ради. Село розташоване у долині на правому березі річки Уж. Село заснували вихідці з Великого Березного у ХІП-ХГУ століттях. Згідно з податковими списками 1427 року, село було оподатковане від 25 порт (наділів), окрім порти гполтеса. Тоді Малий Березний вважався середнім за розмірами селом. У XVI столітті, подібно до інших сіл дистрикту, тут зменшилася і збідніла частина селян. Про це свідчить кількість селянських домогосподарств, які разом володіли 5,5 порти (три господарства володіли цілими портами, а п'ять половинними). У 1588 році оподатковано дев'ять селянських кріпацьких господарств, що володіли чотирма наділами, з них сім користувалися половинними, а два четвертинними наділами. В останніх десятиріччях XVI століття село поповнилося новими переселенцями. У1599 році джерела свідчать про взяття на облік 54 селянських залежних господарств. На рубежі XVI-XVII століть Малий Березний вважався великим поселенням. Згодом, в кінці XVII і на початку XVIII століть кількість залежних селянських домогосподарств значно зменшилася. У 1715 році в селі господарювало лише вісім селянських кріпацьких дворів. У другій половині XVIII століття в селі виник василіанський монастир, тут також знаходилася митниця та соляний склад. Перша писемна згадка про дерев'яну церкву відносить до 1751 року, яка потім згоріла. Пізніше, у 1750 році, була збудована мурована церква, про що повідомляє напис над входом у церкву. Інша лата її спорудження відноситься до 1778-1789 років. Вона присвячена св. апостолам Петру і Павлу. Церква розташована в центрі села, обабіч головної дороги. Розпис нави, виконаний Й.Бокшаєм, б\~в забілений. Новий іконостас зробив різьбяр І.Павлишинець у 1973 році. На пагорбі, що домінує над місцевістю, здалеку видніються споруди монастиря ченців Святого Василя Великого. В 1742 році було закінчено будівництво 18 монастирських келій та кам'яної перкви св. Трійці. У 1760 році до монастиря добудовано нове крило. В церкві св.Трійці в 1764 році встановлено новий різьблений іконостас. У1933 році И.Бокшай розмалював стіни храму. За роки радянської влади монастир було закрито, а приміщення використано під школу-інтернат для розумово відсталих дітей. У1991 році монастир ченців Святого Василія Великого відновлено. У роки Другої світової війни Малий Березний втратив двох односельців, у тому числі лобровольця Червоної Армії та підпільника.

МИРЧА

Населення - 686 чол. Підпорядковане Малоберезнянській сільській раді.Село розташоване в правобережній частині долини річки Уж. Заснував село у XIV - на початку XV століть шолтес на прізвище Мирча разом з переселенцями. Існує думка, що село отримало назву віл його засновника. У 1567 році, згідно з податковими списками, село було оподатковано від трьох порт (наділів). Тоді шість домогосподарств володіли половинними наділами. В 1588 році оподатковано шість обійсть, що володіли 2,5 порти (чотири господарства користувалися половинними, а два -четвертинними). Шолтес господарював на половинному наділі. У1599 році писемні джерела в селі облікували 20 селянських залежних обійсть і одне шолтеське ломогосподарство. На той час поселення Мирча вважалося середнім за розмірами селом. У кінці XVII - на початку XVIII століть кількість поселенців значно зменшилась. Так в 1715 році в селі було обліковано сім селянських залежних домогосподарств, у тому числі п'ять селянських кріпацьких та два желярські. Спираючись на покрайній дарчий запис на рукописному Євангелії з 1634 року св.Козьми і Даміана (зберігався в бібліотеці Національного музею в Будапешті), можна твердити, що в першій половині XVII століття у Мирчі існувала православна церква. За спогадами селян, найдавніша церква, а також село знаходилося в урочищі Мерицьке, а наступна стояла в місцевості За Чоколавським (тепер місцевість за залізницею). У 1751 році в джерелах значиться дерев'яна церква, яка мала два дзвони і образи, мальовані на полотні. Слід вважати, що дерев'яна церква знаходилася в селі аж до 1820 року, коли було збудовано церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Біля церкви стоїть одноярусна дерев'яна дзвіниця з двома дзвонами, один з них менший, виготовлений в 1832 році. На фронтах Другої світової війни Мирча втратила шістьох добровольців Червоної Армії.

НОВА СТУЖИЦЯ

Населення - 1002 чол. Рішенням облвиконкому від 26 грудня 1966 року село об'єднане зі Старою Стужицею в Стужицьку сільську раду. Село розташоване в гірській місцевості на правій притоці (потік Стужицький) річки Уж. Засноване шолтесом та переселенцями на рубежі ХУІ-ХУІІ століть. У1631 році в селі обліковано два шолтеські, сім селянських залежних, 19 желярських господарств та сім'я православного священика. Подібно до інших сіл Ужанської долини, в кінці XVII - на початку XVIII століть населення зменшилося на 2/3. У1715 році в Новій Стужиці налічувалось дев'ять домогосподарств, у тому числі шість селянських кріпацьких і три желярські. В той час в селі працював водяний млин. У ХУІ-ХУІІ століттях село мало церкву, що стояла в урочищі Чорний. Друга церква згадується під 1751 роком. Це була дерев'яна церква св.архангела Михайла, яка мала всі церковні образи й книги та два дзвони. Нині діюча в селі церква - третя за часів існування села. Вона споруджена у 1893 році і посвячена св.архангелу Михайлу. Це невелика, прямокутна в плані, тридільна споруда, вкрита чотирисхилим бляшаним дахам. Над входом - низька вежа з чотирикутним верхом. Привертають увагу встановлені перед церквою два хрести, зроблені односельчанами-емігрантами США в 1902 і 1920 роках.

РОЗТОКА ПАСТІЛЬ

Населення - 293 чол. Центр сільської ради. Село розташоване в гірській місцевості, у долині, де зливаються два русла Великого Потоку, лівої притоки річки Уж, на висоті 320 м над рівнем моря. Очевидно, місцевість, де зливаються два русла (роз-токи) сприяла виникненню назви села. У писемних джерелах назва села зустрічається в різних варіантах. Село виникло у XVI столітті. Його заснував шолтес та нові переселенці. В податкових списках від 1557 року в селі обліковано два домогосподарства, що володіли одною портою. У 1588 році оподатковано три господарства, які користувалися одною портою землі і угідь: одне господарство володіло половинним наділом, а два - четвертинним. Крім того, в селі знаходилися два шолтеські господарства, кожному з них належало по половинному наділу. В останній чверті XVI століття в село прибуло до 20 нових родин. У1599 році в селі налічувалося 26 селянських залежних домогосподарств та одне - два шолтеські. У кінці XVI століття, можливо на початку XVII, тут існувала церква, яка згадується під 1631 роком. На рубежі ХУІ-ХУІІ століть Розтоцька Пастіль вважалася середнім за розмірами поселенням. Подібно до інших сіл дистрикту, в кінці XVII - на початку XVIII століть кількість мешканців зменшилася на 3/4. Про це свідчать облікові дані за 1715 рік, коли в селі залишилося всього сім домогосподарств: шість селянських залежних та одне желярське. Джерела зафіксували в 1751 році дерев'яну церкву св.Василія Великого, яка мала два дзвони і була забезпечена писаними і друкованими церковними книгами. Будівництво сучасної мурованої церкви розпочалося в 1842 році, а закінчено у 1884. Церкву святили в честь св.Василія Великого. Тоді ж був встановлений іконостас. Під час Першої світової війни з вежі реквізували два дзвони. У роки Другої світової війни загинули шестеро односельчан - добровольців Червоної Армії.

РУСЬКИЙ МОЧАРЬ

Населення - 137 чол. Село підпорядковане Розтоцько-Пастільській сільській раді. Розташоване на схід від Великого Березного на західних схилах гірського хребта Яворник. Поселення засноване шолтесом та переселенцями на рубежі ХУІІ-ХУШ століть. Вважається, що село Руський Мочар засноване найпізніше на Березнянщині. В 1715 році в податкових списках рахується лише одне селянське залежне господарство, що підлягало оподаткуванню. Згідно з "німецьким правом" всі інші домогосподарства, можливо, користувалися пільгами. У писемних джерелах село відоме під назвою Руський Мочар . Очевидно, село отримало назву від мочаристої, значно перезволоженої землі під гірськими схилами. У1751 році згідно з "Шаматизмом"в селі проживало 60 осіб, здатних сповідатися. Сьогодні в селі є маленька базилічна церква Різдва Пресвятої Богородиці. За "Шаматизмом" церква споруджена в 1864 році, але є й друга дата побудови церкви -1775 рік, про що свідчить малий дзвін, відлитий в томлгжроці. У роки Другої світової війни Руський Мочар втратив чотирьох односельчан - добровольців Червої Армії.

СІЛЬ

Населення - 611 чол.

Центр сільської ради. Село розташоване у долині на правому березі річки Уж. Його перетинають залізнична і шосейна дороги Ужгород-Львів. На початку XVI століття, ймовірно, село заснував шолтес з переселенцями. У писемних джерелах воно відоме під назвою Соляне Поле. В селі є мінеральне соляне джерело. Перша згадка про оподаткування села відноситься до 1567 року. Тоді в ньому було оподатковано два домогосподарства, які користувалися половинними наділами. Тут, можливо, уже жили переселенці, які користувалися пільгами згідно з "німецьким правом". Село належало до Ужгородсько-Невицької домінії графів Другетів. У 1588 році було оподатковано два господарства, що користувалися 0,75 порти (одне господарство користувалося половинним, а одне четвертинним наділами). Шолтес господарював на половинному наділі. У 1599 році кількість селянських кріпацьких домогосподарств збільшилась до десяти. В селі господарював також один шолтес. Тоді в Солі проживали виключно кріпацькі сім'ї. Таким воно залишалося до початку XVIII століття. У1715 році в ньому господарювали 11 домогосподарств: сім селянських кріпацьких і чотири желярські. У селі був водяний млин і соляний склад. Вважається, що Сіль засноване одночасно з Кострином. Першу дерев'яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці джерела згадують у 1479 році. Згодом церква згоріла, очевидно, вона стояла на тому місці, яке називають " Згарищем". У 1703 році до Солі із с.Сянки (Галичина) перевезли триверху дерев'яну церкву бойківського тіш\". В 1834 році її перебудували. Тоді вона отримала сучасний вигляд: чотирисхилий дах, над бабинцем - струнка барокова вежа, а над вівтарем - мініатюрна вежа з конічним шатриком. Наву було перекрито шатровим зрубом. Опоясання, що оперезує церкву зі всіх боків, спирається на вішуски вінців зрубів, а на головному фасаді - на чотири стовпи відкритого ґанку. Церква освячена на честь Василія Великого. Стародавній дзвін виготовлений у 1827 році. Село Сіль в роки угорської окупації (1939-1944) та Другої світової війни втратило 14 односельчан, в тому числі одного добровольця Червоної Армії та 13 учасників підпілля.

СМЕРЕКОВО

Населення - 384 чол. Центр сільської ради. Село розташоване у найпівденнішій частині гірської території району, в правобережній Ужанській долині. Назву отримало від смерекових пралісів, між якими виникло. У податковому списку за 1588 рік обліковано лише одне господарство шолтеса, який користувався половинним наділом. Як видно, нові переселенці неохоче селилися у такій далекій необжитій місцевості і, як правило, ненадовго тут затримувалися. В кінці XVI століття тут господарював лише один шолтес. Тільки на початку XVII століття на поселення почали прибувати нові переселенці. У 1631 році, крім шолтеса, у Смерековому вже господарювало 26 селянських кріпацьких сімей. Вони виконували повинності на користь власника Ужгородсько-Невицької замкової домінії Другетів. На початку XVIII століття згідно з податковими списками 1715 року, з невідомих причин із села вибули 22 селянські сім'ї. У ньому залишилися чотири селянські кріпацькі домогосподарства. Коли була побудована дерев'яна церква, відомостей немає. Згадка про другу відноситься до 1751 року, це була дерев'яна церква св.Михайла. Третя дерев'яна церква св.Михайла споруджена у 1770 році. Це була дерев'яна споруда барокового типу, яка згоріла в 1949 році під час великої пожежі, що виникла у верхній частині села. У роки Другої світової війни Смереково зазнало великих людських втрат: 22 односельчан, в тому числі 18 добровольців Червоної Армії, два воїни Чехословацького армійського корпусу та два підпільники віддали своє життя в боротьбі з фашизмом.

СТАВНЕ

Населення - 1623 чол. Центр сільської ради. Село розташоване в гірській частині долини річки Уж та її лівої притоки. Перша письмова згадка про село відноситься до 1567 року, що свідчить, можливо, про його заснування у 50-х роках XVI століття. В тому ж 1567 році поселення було оподатковане від 2,5 порти, тобто одне селянське ґаздівство користувалося одним цілим наділом, а три - половинними. В 1588 році оподаткуванню підлягало шість домогосподарств, що володіли 2,5 порти, в тому числі чотири володіли половинними, а два - четвертинними наділами. У кінці XVI століття село поповнилося новими переселенцями. У 1599 році у Ставному обліковано 45 селянських залежних господарств і господарство шолтеса. На рубежі Х\і-Х\И століть Ставне вважалося великим селом, найбільшим у верхів'ях річки Уж. Значне скорочення населення відбулося, подібно до інших сіл Ужанської долини, на початку XVIII століття. У 1715 році в Ставному обліковано 11 селянських кріпацьких та сім желярських господарств. У 1751 році джерела згадують про дерев'яну церкву св.Миколая Чудотворця, яка мала три дзвони і була прикрашена церковними образами, мальованими на полотні, побудована V 1775 році. У1876 році вона згоріла. Сучасна церква Успіння Пресвятої Богородиці - це однонавна мурована базилічна споруда. збудована у 1906 році. У роки Другої світової війни Ставне втратило 14 односельчан, в тому числі десятьох добровольців Червоної Армії, трьох воїнів Чехословацького армійського корпусу та одного підпільника.

СТРИЧАВА

Населення - 246 чол. Центр сільської ради. Село розташоване у правобережній гірській частині Ужанської долини. Засноване шолтесом та переселенцями на початку Х\И століття. У 1631 році у податкових списках в селі обліковано два шолтеські, шість селянських залежних і десять желярських домогосподарств. Через 60 років, у 1691 році, тут проживало чотири шолтеські, шість селянських кріпацьких і шість желярських родин. Значно зменшилася кількість мешканців у 1715 році. їх у Стричаві нараховувалось п'ять селянських і одна желярська родина. В той час на потічку працював водяний млин. У 1751 році в джерелах згадується дерев'яна церква св.Дмитра з двома дзвонами і церковними образами. Сучасна церква св.Великомученика Дмитра споруджена у 1840 році. Поряд розташована дзвіниця - дерев'яна, одноярусна, вкрита чотирисхилим дахом. Село в роки окупації краю гортіївською Угорщиною і під час Другої світової війни втратило вісім односельчан, у тому числі трьох добровольців Червоної Армії, трьох воїнів Чехословацького армійського корпусу та двох підпільників.

СТАРА СТУЖИЦЯ

Населення -1002 чол. Рішенням облвиконкому від 15 квітня 1967 року село перейменовано в Стужицю. Розташоване у гірській місцевості правобережної Ужанської долини в улоговині Стужицького потічка. Перша писемна згадка про село відноситься до 1582 року. У податковому списку 1588 року Стужиця значиться як нове поселення, в якому проживали дві шолтеські родини, що господарювали на половинних наділах. Протягом наступних 12 років у ньому не було обліковано жодних нових поселенців. Виходячи зі сказаного, Стужиця була заснована між 1582-1585 роками. У1599 році в селі проживало дев'ять селянських кріпацьких і дві шолтеські родини. На початку ХУП століття сюди прибули з шолтесом нові поселенці, які неподалік заснували нове поселення, назване Малою (Новою Стужицею). За Старою Стужицею закріпилась друга назва -Велика. У 1631 році у Старій (Великій Стужиці) господарювало одне шолтеське і 28 селянських кріпацьких родин. На початку XVIII століття, в 1715 році, в Старій Стужиці проживало 15 селянських залежних родин, в тому числі 12 селянських і три желярські. На потоці Стужичанка у ті часи працювали два водяні млини. У 1751 році джерела згадують дерев'яну церкву, яка мала три дзвони та всі церковні образи. Сучасна дерев'яна церква втратила ряд конструктивних ознак, притаманних старим церквам. Церква св.Миколая Чудотворця була збудована в 1905 році. Нині у церкві бляшані дахи, стіни оббиті дощечками. Невеличка башта над бабинцем вкрита шоломоподібною главкою, а над вівтарем - зменшена копія великої вежі. На фронтах Другої світової війни Стара Стужиця втратила р'ятьох односельчан, в тому числі двох добровольців Червоної Армії та трьох воїнів Чехословацького армійського корпусу

СУХИЙ

Населення - 187 чол.

Підпорядковане Тихівській сільській раді. Село розташоване у долині потічка у верхній частині Ужа, його гірської правобережної місцевості. Із запису 1588 року відомо, що Сухий виникло як нове поселення, в якому проживала родина шолтеса та родина селянина, який господарював на четвертині наділу. З наведених даних можна стверджувати, що Сухий засноване приблизно у 1580 році. Поселенці, які могли жити раніше на новому поселенні, користуючись пільгами, не облікувались. Як вважають дослідники, назву село могло отримати від старої назви долини Суха. До нового поселення в другій половині XVI століття прибула група переселенців. У 1599 році в селі налічувалось 16 селянських та господарство шолтеса. На рубежі ХУІ-ХУП століть Сухий вважалося середнім за розмірами селом. У 1631 році в ньому, крім господарства шолтеса, знаходилося ще 19 селянських залежних домогосподарств. Село тоді було власністю Ужгородсько-Невицької замкової домінїі. Значне зменшення населення села відбулося на початку XVIII століття. Тоді тут господарювали 11 кріпацьких селянських і дві желярські родини. В селі працював водяний млин. Згідно з переказами, у Сухому існувала дерев'яна церква, яка згоріла. Сучасна дерев'яна церква св.Івана Предтечі - це одна з кращих споруд дерев'яної архітектури Закарпаття. Це тризуба триверха будівля бойківського типу, збудована з ялини у 1679 році. Спочатку церква мала класичну бойківську форму з найвищим центральним верхом. Згодом шатровий верх над бабинцем замінили на вищий каркасний, що за формою наближається до башти. Стіни зрубів значно нахилені до середини. Всі верхи з трьома заломами. У інтер'єрі збереглися ікони Івана Щирецького та Івана Вишенського 1678 року. У дзвіниці зберігся дзвін 1705 року виготовлення. Дерев'яна церква св.Івана Предтечі - це чудовий об'єкт для огляду туристами та гостями Ужанської долини. У період Другої світової війни Сухий втратило чотирьох односельчан: двох добровольців Червоної Армії та двох воїнів Чехословацького армійського корпусу.

ТИХИЙ

Населення - 505 чол. Центр Тихівської сільської ради. Село розташоване у долині потічка, лівої притоки річки Уж. У 1588 році в ньому проживав шолтес, який користувався половинним наділом, та селянські господарства, які ще не були оподатковані, бо користувалися пільгами. Звідси можна зробити висновок, що село засноване у 1582-1583 роках. Назву село, ймовірно, одержало від урочища або від шолтеса на прізвище Тихий. Наприкінці XVI століття поселення швидко зросло. У 1599 році в ньому проживало 20 селянських кріпацьких і одна шолтеська сім'я. У першій половині XVII століття село вже мало дерев'яну церкву. На рубежі ХУГ-ХУІІ століть Тихий зарахували до середніх за розмірами сіл. Протягом XVII століття населення швидко зростало. У1715 році в Тихому уже жило 27 селянських кріпацьких і три желярські родини. Село мало свій млин. Місця, де стояли найдавніші дерев'яні церкви, дотепер називають Гробище і Церковний Грунь. Згідно з писемними джерелами у 1751 році в селі існувала дерев'яна церква св.архангела Михайла, що на той час вже була у занедбаному стані, а в 1887 році вона згоріла. На тому ж місці в 1892 році збудували муровану церкву Успіння Пресвятої Богородиці. У нижній частині села стоїть кам'яна каплиця, побудована у 1891 році. На фронтах Другої світової війни Тихий втратило 16 односельчан, у тому числі п'ятьох добровольців Червоної Армії та 11 воїнів Чехословацького армійського корпусу.

УЖОК

Населення - 772 чол.

Центр сільської ради. Село розташоване під Ужоцьким перевалом неподалік витоку річки Уж. У грамоті, датованій 1582 роком, є чіткий напис, що Ужок згідно зі спадковим правом належить родині Другетів - власникам Ужгородсько-Невицької замкової домінії. Тоді в Ужку жив лише шолтес з родиною, так як у податкових списках не обліковано жодного залежного селянського господарства. Звідси виходить, що село Ужок було засноване приблизно у 1582 році. Назву, вірогідно, поселення отримало від річки Уж, яка тут витікає. У 1631 році в Ужку господарювали два шолтеські, сім селянських кріпацьких та 21 желярське ґаздівства. В другій половині XVII - на початку XVIII століть кількість мешканців сала зменшилася. В 1715 році в Ужку взято на облік 13 селянських залежних домогосподарств, у тому числі дев'ять селянських кріпацьких і чотири желярські. У1745 році в Ужку споруджено дерев'яну церкву св.Михайла - це одна з найбільш оригінальшгх будівель народної архітектури бойківського стилю. Наймасивнішою частиною храму є центральний об'єм, вкритий чотирисхилим шатром, мале шатро вкриває завершення вівтаря, а над бабинцем піднімається чотирикутна башта під чотирикутним шатром, що дещо вище за шатро вівтарного зрубу. Піддашшя плавно переходить у дах, його широкі площини об'єднують усі три частини храму. Біля церкви - квадратна в плані, двоярусна дзвіниця під чотирисхилим шатром. Дерев'яний храм св.Михайла - один з кращих об'єктів для огляду туристами та гостями Ужанської долини. На фронтах Другої світової війни село Ужок втратило 11 односельчан, в тому числі двох добровольців Червоної Армії та дев'ятьох воїнів Чехословацького армійського корпусу. На Ужоцькому перевалі знаходиться пам'ятний знак та братські могили російських і австро-угорських воїнів, які загинули в боях за Ужоцький перевал у Першій світовій війні 1914-1915 років. Тут же пам'ятний знак бійцям Червоної Армії, які загинули в боях за Ужоцький перевал у жовтні 1944 року.

ЧОРНОГОЛОВА

Населення -1348 чол. Центр сільської ради. Село розташоване в гірській лолині середньої течії річки Люта, лівої притоки річки Уж. Перша згадка про село відома з XV століття, де йдеться про місцевого кріпака Ігната на прізвисько "Шалений", члена опришківської групи. Пізніші писемні згадки про село відносяться до 1548 і 1551 років. Тоді Другети на правах спадкового майна заявили про приналежність села до Невицької замкової домінїї. Село було засноване шолтесом та переселенцями в першій половині XV століття. Б 1567 році в Чорноголовій було оподатковано чотири домогосподарства, що користувалися 2,5 наділу. Тоді одне господарство користувалося цілим наділом, а два обійстя мали по половинному наділу. Інші селяни були безземельними желярами. У 1588 році в селі було оподатковано п'ять домогосподарств від 1,75 наділу, тобто два господарства користувалися по половинному, а три - четвертинними наділами. Шолтес господарював на половинному наділі. В останній чверті XVI століття в Чорноголову переселилося кілька десятків родин. У 1599 році в ньолгу налічувалось 50 кріпацьких сімей і родина шолтеса. На рубежі XVI-XVII століть Чорноголова вважалася одним з найбільших сіл Ужанської долини, що входило в четвертий лістрикт. Протягом XVII століття кількість поселенців у Чорноголовій зменшилася. На початку XVIII століття, тобто в 1715 році, в селі господарювало 19 кріпацьких родин, у тому числі 16 селянських і три желярські. Дерев'яна церква в Чорноголовій була збудована в другій половині XVII століття. Це була ялинова споруда бойківського типу, яка, очевидно, згадуєтьсягв 1751 році. Вона була вкрита ґонтом, знаходилася в доброму стані і мала всі церковні образи і два дзвони. Сучасна дерев'яна церква Миколи Чудотворця набула барокового стилю після перебудови у 1794 році. Тоді церкву вкрили двосхилим дахом, що плавно покриває заломи гранчастого вівтаря і ширший об'єм нави. У наві й вівтарі збережено шатрові перекриття, характерні для лемківських і бойківських стилів. Біля церкви знаходиться каркасна дзвіниця. Дерев'яна церква св.Миколи Чудотворця - архітектурна пам'ятна споруда, неперевершений зв'язок барокового отилю, створений народними майстрами, заслуговує на огляд туристами та гостями Ужанської долини. У роки угорської гортіївської окупації, на фронтах Другої світової війни Чорноголова втратило 24 чоловік, у тому числі п'ятьох добровольців Червоної Армії, чотирьох воїнів Чехословацького армійського корпусу та 15 підпільників-партизанів.

Сайт создан в системе uCoz